Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка… і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”…
Майже сто років виповнилося нині цим дорогоцінним словам, шановні пані та панове!
Вітаю з Днем Соборності присутніх тут високоповажних гостей, весь український народ, всіх українців у діаспорі!
22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві було урочисто проголошено об’єднання у єдину соборну Україну двох державних утворень. Тих утворень, що постали на уламках різних імперій. Як писав видатний українсько-канадський історик Орест Субтельний, який минулого року, на жаль, відійшов у вічність, «уперше західно- і східноукраїнські націоналісти, які протягом поколінь проголошували існування між ними братерських зв’язків, увійшли в контакт між собою в масових масштабах».
Соборне возз’єднання, – або як тоді його назвали, злука – проросло з національно-визвольної боротьби українського народу, історично тривалого руху українців до творення власної держави. З мрій, прагнень та зусиль багатьох поколінь борців за незалежність і соборність.
Живим підтвердженням таких прагнень стала велелюдна Софійська площа, на якій десятки тисяч киян та гостей столиці вітали проголошення злуки… І увесь Київ, урочисто прибраний національними прапорами, українськими орнаментами, портретами Кобзаря, плакатами і транспарантами. І неймовірна кількість синьо-жовтих знамен, які принесли з собою учасники дійства – як місцеві мешканці, так і численні делегації з усіх країв… Освячення дійства службою Божою у Святій Софії, військовий парад, піднесений настрій та урочиста атмосфера, національний гімн у виконанні військового оркестру… Словом, проголошення злуки сприймалося усіма як велике національне свято.
Та, на жаль, це свято тривало недовго. Історичні документи, які ми тут сьогодні маємо можливість оглянути, втілилися в життя, на жаль, лише через 72 роки! Тоді ж, у дев’ятнадцятому соборна Україна не стала реальністю. Та й незалежність держави на довгий тоді час було втрачено.
Та й нині, дорогі браття й сестри українці, ми зобов’язані замислитися, а чому ж так трапилося. Чому в Гельсінкі, яке я післязавтра відвідаю з офіційним візитом, цього року відзначатимуть століття незалежності, а в Києві минулого року святкували лише 25-річчя? Чому ми і Україна втратили 75 літ і зим? Чому Фінляндія є однією з найуспішніших країн Євросоюзу, а Україна лише зараз розпочала шлях європейської модернізації? Чому фіни, попри те, що у них існувала дуже сильна політична конкуренція, не перейшли тої червоної лінії до самознищення і змогли захистити себе, а українську державність згубили внутрішні чвари?
Відповідь на це питання можна дуже легко знайти у спогадах Павла Скоропадського. Видавці вдало відчули, наскільки ці мемуари доречні саме до поточного моменту, наскільки ж промовисті паралелі, і наскільки повчальними є уроки історії. Я не хочу втручатися в роботу науковців і не збираюся ідеалізувати гетьмана, який з усіма його про і контра був дитям того буремного часу. Але читаю його спогади сам і наполегливо рекомендую усім політикам у якості роботи над помилками – вивчити і бажано законспектувати.
Якщо лише достатня кількість цієї книжки ще є у видавництві, хотів би подарувати кожному народному депутату. І сказати словами Шевченка: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте». Слід кожному з нас окремо і всім разом взятим зарубати собі на носі, яких колосальних зусиль коштує здобути та як буває легко втратити соборність і суверенітет.
«Вся історія України, – писав Олег Ольжич, син відомого українського поета Олександра Олеся, якого незабаром буде перепоховано в Києві, нарешті, – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад. А вслід за цим – завжди йшло панування чужинців над Україною».
У період загроз та небезпеки ще більше, ніж у мирний і спокійний час, слід поступитися власними амбіціями та інтересами на користь священної справи збереження національної єдності й власне збереження України. Думаю, про все це детальніше скажу у своїй доповіді з нагоди століття Центральної Ради. А теперішній стислий екскурс в історію хотів би завершити на оптимістичній ноті. І в цьому мені допоможе знову Ольжич: «У вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».
Хоча державне об’єднання УНР і ЗУНР у дев’ятнадцятому році відбулося лише символічно, проте воно мало вирішальне значення для утвердження української соборної держави у теперішніх кордонах. Воно окреслило географічні, політичні та ідентифікаційні контури єдиної України.
Соборність залишилася сильною, животворною ідеєю, переданою нащадкам. Тому сьогодні ми так урочисто відзначаємо цей день.
Соборність, як я вже раніше казав, це – неподільне ціле з усіх українських земель, які колись належали до різних імперій, а тепер – об’єднані в незалежну європейську українську державу.
Соборність не лише спільна територія. Це й духовна єдність, спільні цінності, спільні ідеали, устремління. Це велика міцна родина всіх громадян України.
Ми, це правда, говоримо в побуті та в родинах українською, російською, кримськотатарською та іншими мовами, але нас консолідує єдина державна – українська. Ми ходимо до різних церков, але Бог у нас у всіх один. І земля наша одна на всіх. У нас у всіх – спільне минуле, і проблеми, до речі, у нас однакові. Ми гуртом радіємо, і гуртом сумуємо. У нас спільний ворог, і спільна мета, і спільна соборність.
Соборність – це унітарний устрій держави. Але ми поважали, поважаємо і будемо поважати різноманітність України, специфіку місцевих громад. Децентралізація зараз для цього дає унікальні можливості. Ця різноманітність не є нашим недоліком. Вона, навпаки, робить нас багатшими, а спільне почуття соборності – сильнішим. Ще Михайло Грушевський, говорячи про відмінності, «витворені на нашім національнім тілі чужими впливами та зовнішніми обставинами», закликав не «роздмухувати різниці, а розвивати почуття єдності, солідарності, близькості». Це у мене одна з улюблених його цитат.
